Автор: Оксана Мірошниченко
— Що у мене нового?, — запитує Facebook.
— Все як завжди. У вихідний — готуюся до суду.
За вікном проривається невеличкий мокрий сніг. Згадую свою школу, улюблених вчителів, які вчили мене не просто математиці та українській мові , але й мудрості життя.
Сьогодні, у дорослому віці, не кожен, на жаль, може із вдячністю згадати шкільне життя. Тому мені , у цьому плані, дуже пощастило.
…..Школа знаходилась за 3 км від дому. Пам’ятаю, як ми з сестрою, виходили рано з дому, надворі було ще темно. Йшли до зупинки, яка знаходилась за 10 хвилин від дому, потім чекали довго рейсового автобуса. Якщо він, все ж таки, приїжджав, ми намагалися «залізти» до нього обов’язково, бо потрібно було якось добратися до школи в Сосницю. «Лізли по головам» всі, не тільки ми. Діти, дорослі, бабусі, дідусі. Памятаю, як одного разу, перебуваючи в такому переповненому автобусі, я загубила свою молодшу сестричку, яку я дуже любила і люблю, і за яку, завжди відчувала високу відповідальність. Бо так мене виховували батьки, яким я сьогодні дуже вдячна за це. Спочатку, я оторопіла і не знала, що робити. З усіх боків мене давили люди. Мені тоді було років 12-13. Хтось лаявся, хтось штиркав у бока та наступав на ноги. Я почала її кликати. Спочатку неголосно. Потім — голосніше. І за якусь мить почула тоненький голосочок:»Оксанка, я тут.» Коли я опустила очі, то побачила, що моя сестричка сидить на підлозі, у мене під ногами і не може піднятися, бо її затиснуто з усіх боків. ….
Коли автобус не приїздив, колона всіх тих , хто не дочекався рейсового автобуса, рушав пішки в сторону Сосниці. Частина дітей верталася додому. Тільки — не ми з сестрою. У нас не було дозволу прогуляти уроки…. До школи, в заметіль і в мороз, ми добиралися хвилин за 50 -60 . Головне — було не запізнитися на уроки. І ми знали, що якщо автобус о 7.15 не прибув, ми вже повинні були йти ВПЕРЕД.
Сьогодні, мої діти вчаться у теплій школі або вдома. У мороз чи завірюху — чоловік власним авто везе їх до школи. У них — своє дитинство! І ми як батьки, відповідаємо за них!
Але цей пост не про моїх дітей.
Цей пост, про сільських дітей, які в 2021 році залишилися без рідних шкіл і змушені йти шляхом мого дитинства, майже через 40 років. Сумно, прикро і боляче від цього.
Дякую усім, хто дочитав мій пост до кінця. Бережіть себе та рідних!
На фото: діти однієї із закритих шкіл Чернігівської області. Чекають автобус, який довезе їх, можливо, до школи.
