Автор: Оксана Мірошниченко,
кандидат юридичних наук, доцент, адвокат
Кожен, хто перестає вчитися, старіє, – не важливо, у 20 або 80 років,
– а будь-який інший, хто продовжує вчитися, залишається молодим.
Найголовніше в житті – це зберегти мозок молодим.
Гроші не змінюють людину, вони просто знімають з неї маску.
Генрі Форд
25 серпня 2023 року відбулася щорічна Серпнева конференція для освітян, яку було організовано Міністерством освіти і науки України. Правда спостерігала я за цим заходом, знаходячись в офісі і дивлячись пряму трансляцію. Цікаво було дивитися та слухати виступи наших урядовців Оксена Лісового, Михайла Федорова, Сергія Бабака, директорки навчального закладу №20 м. Чернігова Наталії Малець та інших учасників та учасниць.
Та основною думкою, яка переслідувала мене цілий день була одна: «Чому в одному місці знову зібрали таку кількість людей?» Після подій 19 серпня в нашому рідному Чернігові пройшло лише шість днів… І ми знову рухаємося по тому ж колу. Так, захід було проведено з усіма можливими заходами безпеки, але ж ризики та небезпека залишалися …
Основною тезою, яка звучала на конференції – це теза про освітні втрати. Тому, за можливості, з 1 вересня діти повинні виходити на очну форму навчання.
На мій погляд, при всіх освітніх втратах, найперше, що повинно сьогодні хвилювати усіх нас – це безпека дітей та педагогів. Перевірка укриття та його безпечність.
Далі – презентація розроблених МОН України інструментів для директорів, вчителів, вихователів: як діяти та працювати з використанням різних форм навчання під час дії воєнного стану.
Стратегія та бачення візії, місії, мрії — все це потрібно, і дійсно їх треба мати. Особливо в умовах війни. Та можливо їх слід було донести у режимі відеоконференції? Не витрачаючи стільки державних коштів під час війни та не наражаючи на небезпеку людей!! Чому ми живемо так, наче у нас немає війни? Чому кошти, які можна було спрямувати на побудову сучасного укриття у сільській школі ми спрямовуємо на заходи, які більше схожі на піар компанії?
Новий формат, запрошені діти, вчителі, дискусія… Підготовка заходу пройшла на високому рівні. Все організовано і проведено без втрат. Дякуємо нашим славним ЗСУ!
Та який результат даної конференції? Що я, як педагог, взяла для себе?
Тут я згадую батьків, які звертаються за правничою допомогою, бо бояться водити дітей до школи, бо укриття в неналежному стані до сих пір, а діти виводяться туди через 15-20 хвилин після початку звучання сирени…. А директор школи нічого не хоче чути про це.
Згадую директорів, які з болем запитують, а хто нестиме відповідальність, коли прилетить у школу і загинуть діти? Директор, педагогічна рада, засновник, чи військова адміністрація?
Згадую нашу рідну школу, до якої ходили мої діти, і яка після капітального ремонту потрапила під вибухову хвилю 19 серпня.
Чи вірю я в це? Складне питання. Згадую прийняття нового Закону «Про освіту» у 2017 році, його новели з цього питання, бурхливу реакцію суспільства щодо задекларованого підвищення зарплати вчителів протягом п’яти років та виплати одноразової допомоги освітянам, які не пропрацювали 10 років в освіті. Чи багато освітян отримала цю допомогу?! Питання риторичне.
Я багато прослухала за останній рік семінарів, вебінарів. Не повірите, коли порахувала набралося близько 400 годин, платних і безкоштовних.
Скільки було по ментальному здоров’ю ? Жодного.
Тому, мабуть, мені так і сумно, а своїми враженнями можу поділитися лише сьогодні, а не відразу після заходу.
Як висновок до цього непростого для мене допису.
Освіта в Україні повинна розвиватися безперервно, незважаючи на загрози та ризики! Та розвиваючись і рухаючись вперед, в першу чергу, ми повинні пам’ятати про найцінніше – життя дитини, життя людини! Бо без дитини і без вчителя – нікого і нікому буде вчити взагалі!
З повагою до кожного і вірою у майбутнє України!
